Про ДНК

Зрештою, мій бренд (якось важко поки що називати це брендом, але він ним стане) стоїть на сирих бітах хіп-хопу на яких я виріс.
Це відголос усіх моїх бітів, які залишилися в akai mpc. Це трансформація семплінгу зі звуків у тканини.

Тому всі подальші фотографії в інсті та в каталозі на сайті будуть сирими до тих пір, поки я не зароблю на професійну зйомку. Або поки добродії на умовах бартеру не підставлять плече.

Я відношусь до цього як до частини історії, історії свого зростання не просто як ремісника (яким я себе точно відчуваю), але й носія ДНК Дому Івашко зі сторони матері.
Але мій бренд це не лише про одну сторону, але й про батькову. Про обох бабусь - швачок та рукодільниць. Про тітку. Про всіх тих, в кого є швейна машинка.

Тож не відвертайтеся від цієї сирості старту. Будьте активними глядачами. Будьте голосом в коментарях. Будьте справжніми, як ivashko, upcycling studio. Вилизаний глянц нікому не цікавий, тож я обрав бути матовим. Як усі плівкові фотографії моєї мами.

Так. Я досі пам'ятаю, як вона наголошувала, що фотографії мають бути матові у фотосалоні, що на кінцевій зупинці тролейбуса біля готелю Львів, там, за поворотом, як іти до Міленіума.
І я досі пам'ятаю, як вона засмутилася той єдиний раз, коли вони виявилися глянцеві. Бо забула сказати, що треба матові.

- А чому вони завжди мають бути матові? - Спитав я в неї жестами.
- Щоб сонце не сліпило їх.